Троє киян виявили 4 тисячі унікальних світлин Параски Плитки-Горицвіт, у яких відображене гуцульське життя

«Тільки з хаосу виникає щось нове», – говорив відлюдник Мирослав Тихий – фотограф, який потайки знімав дівчат, які жили в моравському селі Кийов. У Тихого і в Параски Плитки-Горицвіт, яка фотографувала в гуцульському селі Криворівня, можна знайти спільне. Обоє не сприйняли прихід до влади комуністів, жили відокремлено і вибирали мотиви для фотографій в рідних селах та їхніх околицях. Залишені ними світлини, звичайно, дають дуже різну картину місця і часу, але тим не менше зачаровують глядача.

Якщо про Тихого і його фотографії знають сьогодні багато завдяки виставкам у всьому світі, то значний фотографічний архів народної художниці Параски Плитки-Горицвіт тільки зараз, після копіткої реставрації, стає доступним для шанувальників фотографії. Це стало можливим завдяки трьом киянам, які його виявили. Художниця Інга Леві, кінооператор Максим Руденко і Катерина Бучацька кілька років тому знайшли архів під час подорожі, коли вони вирішили відвідати гуцульське село Криворівню, де зупинялися і жили багато українських поетів та письменників, а Сергій Параджанов знімав «Тіні забутих предків».

– Криворівня в моєму житті з'явилася через розповіді друзів. – розповідає Інга Леві. – І зовсім випадково, буквально через місяць, мені запропонували поїхати туди кінооператор Максим Руденко і його дружина. Ми пішли до Музею Параски Плитки-Горицвіт, тому що мені про неї розповідали до цього. Мені вона була відома як народний художник, поет, фольклорист і філософ. Але ніхто не говорив про те, що вона – фотограф, що у неї дуже багато знімків. З цього боку її знали тільки односельці.

– А як ви знайшли коробку з фотографіями, вона ж була під ліжком у музеї?

– Так, це правда. Справа в тому, що Максим, у якого гостре око, відразу побачив знімки, які тихенько лежали в коробочці на столі. І він запитав: «Ось є фотознімки, надруковані. Значить, напевно, є десь і негативи». І хранителька музею Василина сказала, що так, справді, є, трішки пошукала і знайшла частину. Вони були в пакеті з надписом «невдалі фотознімки, бліді». І ми подивилися. І на перший погляд здалося, що там є щось цікаве. Ми попросили пошукати ще. І після цього Василина знайшла набагато більше – вже плівок. Вони дійсно були під ліжком. Вони там лежали дуже довго: і влітку, і взимку, напевно, багато років, і це все залишило на них відбиток. В результаті вийшов спільний акт творчості часу і людини, фотографа. Реставрація прибирала мінімальні недоліки, а великі плями, дуже художні, залишені. Деякі фотографії саме з цими плямами становлять єдине художнє ціле.

– Скільки вам вдалося виявити фотографій і якою буде їхня подальша доля?

– Дуже приблизно йдеться про 4 тисячі знімків. Вони зараз зберігаються в Києві: очищені, закріплені, щоб більше не руйнувалися. Усе, що ми знайшли, вже відскановано. Увесь цей архів належить і буде належати сільській громаді, а наша група, яка називається «Ініціативна група зі збереження фотоархіву Параски Плитки-Горицвіт», буде займатися систематизацією фотоархіву і популяризацією, тобто виставками. З цим нам допомагає фотограф Наталка Довга, яка приєдналася до групи.

– Чотири тисячі фотографій – досить великий архів. Що зображено на них, в який період вони виникали?

– Наскільки ми зрозуміли, Параска Плитка-Горицвіт почала знімати в 70-х роках. У неї тоді з'явилася перша фотокамера. І знімала вона, я не впевнена, що до кінця життя, але дуже довго – понад 30 років. Увесь цей час вона жила на одному і тому ж місці – в своїй хаті у селі Криворівня. Тому знімала вона пейзажі, портрети людей і свята. Вийшла така комплексна ретроспектива життя цього місця. На фотографіях можна простежити, як одні і ті ж люди з'являються на них в різний час: спочатку дівчинка, потім вона ж – уже доросла жінка, потім вона і її діти. І особливо мені здається цікавим, що у Плитки-Горицвіт багато знімків, наприклад, Великодня. Це цілий жанр. Великдень вона знімала з року в рік. Простежити, де який рік, досить складно. Єдине, що можна побачити, – що одного року було сонце, а іншого – йшов дощ. Коли сонячна погода – всі в гуцульських народних костюмах, а коли дощ – видно радянські парасольки, радянські плащі, інший одяг. І ось ця низка людей з великодніми кошиками просто нескінченна. Вона тягнеться у вічність з року в рік. Це те, як мені здається, цікаве, що можна відстежити на її знімках.

– Чим ще ці фотографії цікаві? Чому ви зацікавилися ними, вирішили їх зберегти? Чи це просто випадковість?

– Ми спочатку довго думали, наскільки це художньо. Коли ми відсканували плівки і роздивилися фотографії, то зрозуміли, що в них дійсно щось є. Навіть якщо це просто портрет, якась фіксація. Але, крім незаперечної якості аналогової фотографії, крім фіксації, є ще те, що люди перед її камерою немов позують для вічності. Таке зображення у 70-і роки ХХ століття бачити дивно і дивовижно.

– Ви маєте на увазі, що здається, ніби люди ніколи не бачили камери, не фотографувалися до цього?

– Ні, я думаю, фотографувалися. На її плівці я бачила знімки, які зроблені випадково іншою людиною. І це зовсім інше. Це випадкові фотографії. А у неї немає випадковості. Вона дуже педантична в якомусь сенсі. І мені здається, як художник вона фіксувала вічне в людях, в пейзажах, у всьому. Це центр її думки, світовідчуття. Це дуже цінна якість художника і його творів.

– Ви говорили, що Параска Плитка більше відома як фольклорна художниця, як письменниця і навіть філософ, розкажіть, що відомо про її життя?

– Параска Плитка народилася у 1927 році в родині коваля Штефана і вишивальниці Ганни на прізвище Плитка. Дуже рано, здається, їй було 16 років, вона поїхала до Німеччини... пишуть, що вона поїхала туди, бажаючи вчитися в університеті, але, швидше за все, вона вирушила туди все-таки як заробітчанка. Потім їй вдалося повернутися додому, і вона почала допомагати Українській повстанській армії – вона була зв'язковою з позивним «Ластівка». Після війни її за це заслали в табори: 10 років вона провела в Казахстані.

Після повернення вона намагалася знову інтегруватися в суспільство, хоча її не приймали просто тому, що вона була ув'язненою в ГУЛАГу. Люди боялися. І ось якраз за допомогою фотографій (вона фотографувала людей і роздавала їм знімки) їй вдалося завоювати повагу односельців. Вона дала обіцянку славити Божий світ, і цим вона займалася – малювала ікони. Вона написала кілька поетичних збірок, займалася фольклористикою, сама переплітала свої книги і дарувала їх людям. Її знають переважно як художницю і як поета.

– А що сьогодні є в її музеї?

– Музей – це її хата, в якій вона жила. Вона маленька. Там зібрана частина її робіт, друга частина знаходиться в музеях Івана Франка в Криворівні, Верховини та ще в кількох музеях України. Хата загалом не в найкращому стані, місцеві лагодять її самостійно. Через погодні умови і через те, що в будинку не живуть, буває, і дірки в стінах з'являються. Хоча, як не дивно, там не так вже й сиро: картини, які зберігаються в музеї, в хорошому стані. Василина, хранителька, намагається систематизувати наявний тут архів книг, переплетених Плиткоою-Горицвіт. Дружина місцевого священика – Оксана Рибарук, яка зі своїм чоловіком багато робить для музею, – набирає тексти. Загалом робота відбувається постійно, і, сподіваюся, музей отримає якийсь статус, який допоможе йому зберегтися.

– Чи публікуються у сучасній Україні твори Плитки-Горицвіт? Ви говорите, що триває робота не тільки над фотографічним архівом, а й над текстовим.

– Вийшло кілька книг, а писала вона і прозу, і поезію на гуцульському діалекті. Вона друкувала на машинці і писала вручну різного кольору ручками, навіть, як я помітила, вкладаючи в колір певний сенс. Поезія її переважно релігійного характеру, а проза різна. Є навіть твори про Індію з її ж власними ілюстраціями. Вона була захоплена індійською культурою. Махатма Ганді був для неї авторитетом. Вона дуже багато про нього читала і писала. Опубліковані її спогади, опис різдвяної пори в селі Криворівня. Набором її текстів займаються як в самій Криворівні, так і, наприклад, в Центрі Леся Курбаса.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода